Ресторан «Україна»

22050075_483744645336460_1059067169913790058_n

Потреба говорити про корупцію провокує потік свідомості, серію перформативних галюцинацій акторок, де на поверхню виходять дитячі спогади, особисті травми, ідіосинкразії, зізнання, відчуття професійної нереалізованості та безпорадності.

Чи є ця неможливість говорити про корупцію — капітуляцією перед поставленим завданням? Чи означає вона прийняття обивательської позиції, з точки зору якої, корупція, звісно, заслуговує на засудження, але своя сорочка – до тіла ближче? Але якщо особисте – це політичне, більше того – це його причина і результат, то чи може бути цей потік особистого – жестом звільнення: від потреби завчати чиїсь слова, від прописаного сценарію, від сценариста, від авторитета, від боса, від Батька? Врешті, саме антиавторитарний мотив, так само, як і антиолігархічний чи патріотичний – часто стає одним із побічних ефектів антикорупційних рухів.

Однак тіло Батька вже давно лежить на столі. Що означає, що сценарію дійсно немає, і фінал – відкритий. А тому вивільнення особистого може стати як жестом прийняття відповідальності, так і захопити собою настільки, що ми й не зауважимо, як місце старого Батька непомітно обійме новий.

Драматург: Діма Левицький
Дослідження: Пьотр Армяновський
Акторки: Ніна Хижна, Оксана Черкашина
Художнє оформлення, звук: Євген Якшин

Створено за підтримки Goethe-Institut Ukraine

30 квітня, 17:00
БК «Молодіжний»
Квитки – bit.ly/restoran-ua

"Мій дід копав. Мій батько копав. Ая не буду" Польсько-українська копродукція (Режисери: Агнешка Блонська та Роза Саркісян) на фестивалі сучасного мистецтва Гогольфест 2016, Київ, Україна © repor.to/landar30582029_1617063255077733_2932847632441147392_n